Цитата номера
Ми боремося не тому, що ненавидимо тих, хто стоїть перед нами,
а тому, що любимо тих, хто у нас за спиною.
Роман ШУХЕВИЧ.
На душі тривожно. Але не страшно. Слава Богу, мої рідні вже у безпечному місці. Я сам до останнього залишався на лінії фронту, подих якого відчував щодня. 8 квітня 2022 року вранці ворог завдав нищівного ракетного удару по мирному залізничному вокзалу у Краматорську – а це зовсім близько від нас. Десятки загиблих і стільки ж поранених, серед яких чимало дітей (мої встигли виїхати двома днями раніше). Гупає з боку Барвінкового, Лозової, Ізюму…
Війна ходить поруч. Підступна, вона збирає свої жертви і, здається, не минає жодного. Хтось казав, якщо вам пощастить не померти від її вибухів, значить ви житиме довго, незважаючи ні на що, навіть на найсуворіші випробування.
У зв’язку з такими тривожними думками згадалася не менш трагічна доля японської дівчини Кейко Огури, яка в далекому 1945 році потрапила майже в епіцентр ядерного вибуху у Хіросімі. Коли це трапилось, вона перебувала у дворі власного будинку, розташованого за 2,5 км від епіцентру. «Коли розірвалась бомба, я стояла за сараєм, який і прикрив мене від вибуху. Вибухова хвиля оглушила мене та збила з ніг, а коли я відкрила очі, всі будинки навколо були розтрощені та охоплені вогнем. Наш дім був пошкоджений, але не повністю зруйнований, тому ми взяли людей, які були поранені», – згадує Кейко, якій нині 83 роки.
Чому її будинок не був зруйнований, чому вижила вся її сім’я (хоча брат потім і помер від променевої хвороби), – мабуть так розпорядилася доля. Так захотів Всевишній. Тому, мабуть, марно говорити про якісь там шанси вціліти під час війни. Коли навколо хаос, полум’я, дива стають навіть більш ймовірними, ніж у мирні, тихі та спокійні часи.
Коли я сам нарешті виїхав у безпечне місце, мені й досі не йде з голови краматорська трагедія. Адже вокзал для багатьох з нас завжди був символом кохання, ставав місцем зустрічей і розставань, обіймів і обіцянок, сліз і посмішок, мрій і любові, надій на світле і безхмарне майбуття. А ще думка про обов’язкове повернення додому.
Люди, які під час трагедії у мирному Краматорську намагалися врятуватися від війни, нікому не загрожували і теж вірили, що вже завтра будуть у безпеці, а їх підступно вбили, враз позбавивши всього. Знищили буквально на порозі свого порятунку. Здавалося, до нового мирного життя вже можна було дотягтися рукою. Але не судилося…
На вокзалі у Краматорську було вбито частинку кожного з нас, українця. І це не художня метафора чи порівняння, це внутрішнє відчуття, що з кожним днем, годиною та хвилиною в кожному з нас з’являється все більше і більше люті та ненависті, щось усередині перегоряє і вже, на жаль, ніколи не відновиться.
В одній із книг страхітливі часи війни описано так: під час жорстоких випробувань «діти народжувалися одразу старими, це було видно по їхніх очах». Проводячи аналогії з нинішньою російсько-українською війною, можна додати, що нині в Україні живі почуваються як мерці. Навіть якщо більшість із нас і виживе, це відчуття ми носитимемо в собі до останніх днів. Це буде незагоєною раною цілого нашого покоління, прижиттєвим внутрішнім тавром.
Після тривалого мовчання почали озиватися добрі друзі і знайомі, колеги по роботі, яких теж не оминула переселенська доля: вони врятувалися з Ірпеня і Бучі, Маріуполя та Ізюму, Харкова і Чернігова, багатьох інших гарячих місць. Почав нарешті і сам відтавати від відчуття невизначеності. Відновився інтерес до роботи, поновили випуск улюбленої газети. Треба жити далі. Працюватимемо на перспективу і мріятимемо про майбутнє. Наближатимемо його.
…Вийшов у садок (щоправда, не в свій, а у друзів на гостинній черкаській землі), в якому крізь морок і дощовий холод проступала весна. Розквітали абрикоси і персики, «плакав» на опорах виноград, тягнулися навшпиньках до сонечка нарциси, прокльовувалися тюльпани. Все навколо намагалося радісно вигукувати: «Гей, люди, весна прийшла! Відчиняйте вікна до світла, позбудьтеся страху, наповніть серця радістю і надією! Все у нас буде добре!».
Я в це теж вірю. У весну. У спільну Перемогу. У те, що повернуся врешті-решт додому, де побачу мирне яскраве сонце, почую дитячий сміх на вулиці, обійму всіх своїх рідних та близьких, привітаюсь із сусідами. Разом викопаємо посаджену в останню перед від’їздом мить картоплю, поласуємо ягодами та фруктами з власного саду, приголубимо своїх домашніх тварин. Людині ж так мало треба: аби вела дорога до рідного порога і хтось вдома обов’язково чекав. Дочекаємось і ми…
Незабутня весна
Цю весну не забути ніколи,
Бо війна обпалила її.
І шпаки не вернулись додому,
Чи й співатимуть знов солов`ї?
Квіти теж розквітають спроквола,
Боючись виглядати з землі.
Все ховаються, наче в окопах,
Наче миру стоять вартові.
Цю весну нам уже не забути:
Буйство фарб у кривавім диму.
Спільним горем зажурені люди
Пам`ятатимуть довго війну…
Купуйте електронні версії наших нових видань
Що дає підписка на оновлення нашого сайту
Слідкуйте за нами в Facebook та Telegram
Також читати:
