Цитата номера
Ні мертве каміння міста?
Ні мертва сила машини
Твоєї мрії не стисне,
Пориву твого не спинить.
Олег ОЛЬЖИЧ.
Завжди полюбляв бувати в ошатному, зеленому, привабливому місті Ізюм. Коли їхав до Харкова, зупинявся на його багатоголосому, гамірному ринку: випити кави, купити смаколиків, просто відпочити. При в’їзді до міста милувався крутою крейдяною горою з пам’ятниками загиблим героям, на якій розташовувалися зручний готель, заклади харчування, магазин оптики, якою здавна славилося це місто. Тепер це залишилось лише у минулому. Чому? А тому, що нічого цього після нашестя рашистських окупантів не залишилося. Як не залишилося й самого міста.
Про це дізнавався з випусків новин на єдиному телемарафоні, жахався від приголомшливих кадрів кінохроніки, не міг до кінця витримати, коли показували процес ідентифікації загиблих місцевих жителів і українських військових, похованих на безіменному цвинтарі в сосновому лісі. Понад 450 могил! Це треба пережити. Як-то кажуть, переварити. Ще не встиг оговтатися від цих потрясінь, як наздогнало інше.
Днями прочитав повідомлення в стрічці нових на Фейсбуці, яке написав секретар Краматорської міської ради Донецької області Ігор Сташкевич. Ось його допис: «Сьогодні проїхав залишками міста мого дитинства, проїхав трасою Краматорськ-Ізюм-Краматорськ (лише по дорозі, нікуди не звертаючи, бо все усіяне «подарунками») і так захотілося напитися. Бо місто мого дитинства просто вщент розбите! До останку! Треба було бачити очі людей, їхні нездорові посмішки.
Мене просто накрило ніби вибуховою хвилею. Все, що привіз –
роздав. А мені хотілося зробити для цих людей щось більше. Як вони мене сьогодні на моїй вулиці Соборній так міцно і тепло обіймали, я для них був тим безпечним часом та спокоєм. Привіз містянам олів’є (дякую своїй люблячій і турботливій подрузі) – вони, як малі діти, раділи, а шоколад як споживали і, перебиваючи один одного, розповідали про минуле життя, коли я був ще юним школярем, з жахом показували найбільш зруйновані місця.
Додому їхав з почуттям спустошеності, просто хотілося від побаченого вити – вигорілі будинки, розграбовані та розтрощені магазини. Ці виродки вбили мою пам’ять, моє ізюмське дитинство. Ніколи не пробачу!»
Дописав цей абзац і закляк сам. Треба видихнути. Заспокоїтися. Бо ще в пам’яті жахливі картини Бучі, Гостомеля, Бородянки, Ірпеня, Лисичанська, Попасної, Кремінної, Сєвєродонецька, Волновахи, Маріуполя… Все й не перелічити. Ось якої біди натворили російські окупанти! Скільки горя принесли країні, багатьом родинам! Хіба ж таке можна забути, а тим паче пробачити? НІКОЛИ!
Коли я запитав одного свого знайомого, який понад місяць знаходився в оточеному та ізольованому від країни Маріуполі, як йому вдалося вижити, витримати, вистояти в тому суцільному пеклі, він мені розповів одну повчальну історію. Яка й була відповіддю на поставлене запитання. «Коли мороз опускається нижче -40°C, а вітер дує зі швидкістю
40 метрів на секунду, пінгвіни збиваються в щільне коло спиною до вітру, і так потихеньку рухаються по колу. Найбільш розігріті з середини кола міняються місцями з замерзлими, тими, що з краю, і так до тих пір, доки не скінчиться буря. І лише завдяки турботі кожного про кожного, можна вижити в суворому кліматі Арктики, перемогти будь-який мороз. Пінгвіни це розуміють. А ось люди – не завжди. Раніше і я цього не міг зрозуміти, а ось тепер, коли опинився в такій екстремальній ситуації, багато чого довелося переосмислити, переоцінити. Біда згуртовує людей, робить їх міцнішими. Завдяки цьому багато з нас і не зламалися, витримали, вижили, врятувалися», – підсумував він.
Постояли. Помовчали. А що казати, коли й так усе зрозуміло? Нинішня війна висвітила багато проблем, навчила нас цінувати те, на що раніше ніхто не звертав уваги. Як на лакмусовому папері все проявилося: і підлість, і зрада, і самопожертва, і людяність, і ненависть, і мужність, і незламність… Згодом, коли все це завершиться, настане час все спокійно осмислити, проаналізувати, порівняти. Цікаві речі предстануть перед істориками, аналітиками, психологами, криміналістами. Нам з цим жити: відбудовувати зруйновані міста і села, піднімати економіку, заліковувати рани, ростити і вчити дітей, будувати плани на майбутнє.
Все це буде потім. А поки що війна триває, до її остаточного завершення ще далеко, і коли цей жах закінчиться, не скаже сьогодні ніхто. Тому немає приводу для послаблення, ейфорії, самовпевненості. Треба бути насторожі, віддавати себе без останку для наближення спільної і жаданої Перемоги. Висновки робитимемо потім. Сьогодні треба діяти та давати гідну відсіч ворогу кожному на своєму місці. Тільки згуртувавшись, як ті пінгвіни, ми все перенесемо і все зможемо!
Володимир Заїка, редактор всеукраїнського тижневика «Хазяїн».
Передплата
Шановні читачі! Розпочалась передплата періодичних видань на 2023-й рік, яка проходить у нелегкий час, у фронтовій обстановці. Однак, незважаючи на всі труднощі, ми не втрачаємо оптимізму і хочемо повідомити Вам, що передплату наших видань – газет «Хазяїн», «Мій виноградник», «СпортАрена» та спецвипусків «Хазяїна» – можна оформити в будь-якому відділенні АТ «Укрпошта». Подробиці про умови передплати, пільги та ціни читайте у рекламних блоках, які ми друкуємо в кожному номері.
Редакція.
