Діти війни

Читати російською мовою

Цитата номера
У часи загальної брехні
говорити правду – це екстремізм.
Джордж ОРВЕЛЛ.

Заведено вважати, що у «війни – не жіноче обличчя». Я б до цього додав: і більшою мірою – не дитяче. Бо війна та діти – поняття несумісні. Майже за чотири місяці російської агресії проти України переконався, що найбільш постраждалі та нещасні в цій круговерті смертей, крові та жахів – саме діти, бо вони найбільш незахищені й ніяк не можуть зрозуміти: «За що всі ці страхіття звалилися на їхні голови, позбавивши враз дитинства, радощів життя, мирного неба і сонечка над головами? Позбавивши рідних домівок, спокою? За що їм невиліковний біль утрат батьків, дідусів і бабусь, братиків і сестричок? За ЩО?..»

Після чергової повітряної тривоги люди, озираючись, виходили з укриттів: розгублені обличчя, страх у дитячих очах (це треба тільки бачити!), порожні вулиці. Все, ніби завмерло, як у фільмі жахів. А, можливо, це й був той самий реальний фільм жахів. І раптом серед тиші пролунав несміливий дитячий голос: «Мамо, а росіяни – це німці? – Ні. – А чому ж вони тоді з нами воюють?» Відповіді не розчув. Може, її й не було. Дійсно, як пояснити дитині, хто такі росіяни?

Здається, за ці дні війни ми вже до всього звикли й нас важко чимось здивувати. Але ті страхіття, які доводиться переносити разом із дорослими дітям, важко описати, не стримуючи сліз.

Щоденні новини з місць бойових дій ріжуть по живому. Людям зі здоровою психікою (а таких нині майже не залишилося) важко сприймати сухі та лаконічні хроніки війни.

Тетяна Мацегора з міста Лиман на Донеччині під час ворожого обстрілу втратила найдорожчих людей – онука та зятя. Стікаючи кров’ю, хлопчик благально запитував у жінки: «Бабусю, а я буду жити?» «Будеш, будеш», – заспокоювала його бабуся. Але хлопчик помер у неї на руках. «Виходить, що я його обманула? – не стримувала вона сліз. – Як же я житиму тепер далі?..»

Назавжди врізався в пам’ять епізод з 8-річним Мишком зі знищеного рашистами Маріуполя. Хлопчик народився у 2014 році, у розпал першої війни з Росією, а під час нинішньої втратив матусю. Коли його запитали, чого б він бажав найбільше за все, хлопчик відповів: «Аби матуся воскресла!» «А ще чого?» «А більше мені нічого не треба!» – відповів малюк після паузи.

А як без сліз можна сприймати героїчний вчинок 15-річної Лізи Федоренко з Попасної, яка вивезла на автомобілі під обстрілами окупантів по замінованій дорозі чотирьох поранених дорослих. Дівчині прострелили ноги, але вона якимось дивом все ж таки доставила потерпілих до розташування українських військових. Нині героїчна дівчина знаходиться у Львові, де їй надали необхідну допомогу, видалили з тіла уламки, з нею працюють психологи. А як тепер їй (та тисячам невинних українських дітей) зцілити спалені воєнним вогнем душі? – питання, на яке важко знайти відповідь.

Весь цивілізований світ співчуває та допомагає Україні протистояти зухвалій агресії хворого на голову сусіда. Але бачити щодня горе, якого не повинно бути в цивілізованому суспільстві, нестерпно. Ворог ненавидить нас саме тому, що ми любимо своє, рідне, а у нього тієї любові немає. Бо любити нічого! Йому не зрозуміти слова нашого Кобзаря: «А дай жити, серцем жити, і людей любити…» Звідси й та ненависть, звідси – прагнення зробити всіх подібними до себе, занурити світ у темряву антилюдяності.

Діти війни. Заплакані дитячі очі. Зруйновані дитячі душі. Напередодні Дня примирення та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні у німецькому Кельні перед початком футбольного матчу на стадіоні виклали 220 м’яких іграшок, нагадавши світові про 220 загиблих українських дітей. Але це в Німеччині, яка проголосила собі після війни: «Ніколи знову!» А Росія в цей час обстрілювала ракетами мирні українські міста – Харків, Одесу, Краматорськ, Бахмут, Ізюм, Маріуполь, Сєвєродонецьк… Бо у неї затьмарений розум (якщо він взагалі є) і войовниче гасло: «Якщо треба – повторимо знову!».

Два світи – два способи життя. Така нині реальність.

Подивіться в очі українським дітям:
У них біль і відчай, жага до життя.
Скільки їх скалічених і невинно вбитих? –
Прощення немає нелюдям-катам.
Подивіться в очі дітям, супостати,
Що ж ви наробили їм на все життя?
Яка ж народила виродків цих мати?
Хай горить під ними назавжди земля!

Передплата-2022

Шановні читачі! Ми раді, що в ці нелегкі для всіх часи продовжуємо бути разом. Газета «Хазяїн», не дивлячись на бойові дії в гарячих регіонах, виходить і планує це робити в майбутньому. Будемо спільно садити городи та сади, доглядати за картоплею й овочами, вирощувати врожаї городини, ягід, фруктів, тримати у своїх господарствах домашню худобу і птицю… Бо ми думаємо про життя, плануємо й далі доглядати і плекати рідну землю. Зруйноване – відбудуємо, поранене – залікуємо, нове – створимо. Зробимо наші міста і села ще кращими. Бо у нас одна дорога – вперед до ПЕРЕМОГИ!

Запрошуємо в нашу спільну читацьку сім’ю нових прихильників, нагадуючи, що триває передплата газети «Хазяїн» на друге півріччя 2022 року, яку можна оформити в усіх працюючих відділеннях «Укрпошти».

Про умови передплати та її ціну читайте у наших рекламних блоках у кожному номері газети.

Редакція.

Купуйте електронні версії наших нових видань

Що дає підписка на оновлення нашого сайту

Слідкуйте за нами в Facebook та Telegram

Також читати:

• Праві та винуваті
• З купини на купину
• Час розплати настане
• Трішки хліба посеред війни