Цитата номера
Найбільше на світі раби ненавидять не своїх панів,
а тих, хто став вільним.
Марк Порцій КАТОН.
В житті багато залежить від кута зору. І нинішня війна України з Росією – яскраве тому підтвердження. Ми разом усі по один бік, як ніколи до цього. Коли палає Харків – плаче Львів! Коли безперервно гатять по Маріуполю – здригаються від вибухів Дніпро і Запоріжжя! Ми ночами не спимо разом із Черніговом і Сумами, Сєвєродонецьком і Бучею! Наше серце в тривожні дні разом з Україною!
Увесь світ уже наочно переконався, що наші сучасники, українці ХХI ст. не йдуть в ніяке порівняння з легендарними спартанцями, з міфологічними грецькими богами, ані з римськими легіонерами чи середньовічними хрестоносцями з підручників історії. Бо українські фермери і просто мешканці тимчасово окупованих ворогом міст і сіл голими руками зупиняють танки і колони з технікою окупантів. Звичайні мисливці збивають рашистські літаки та гелікоптери, а їхні дружини з дітьми відловлюють пілотів, які катапультувались над українською територією. Баби Галі та баби Мані беруть у полон заблукавших мокшанських вояків, які здаються у полон.
А чи можна було б хоча ще кілька місяців тому уявити собі, що черги на мобілізаційні пункти та в тероборону, до волонтерських центрів будуть довшими, ніж за квитками на концерти зірок естради чи футбольні матчі грандів. Всі, хто можуть, чинять опір окупантам можливими й неможливими доступними методами. У Чернігові п’ятикласник прийшов записуватися в народні месники, а в Полтаві дев’ятирічний хлопчик приніс усі свої заощадження, які він збирав на придбання велосипеда, аби на них купили води та їжі для наших захисників. А чого вартує вислів однієї української бабусі, яка гнівно проказала: «Нас неможливо перемогти, бо вони просто не знають, як ми б’ємося за межу на городі! А то прийшли зазіхати на нашу землю!».
Якщо всі ці героїчні вчинки простих українців описати в сучасних підручниках історії, боюсь, що багато хто на Заході не повірить таким розповідям. Але це так – історія сучасності пишеться на наших очах і власними руками, вчинками і кров’ю кожного.
Таких героїчних прикладів – безліч. І щодня їх стає дедалі більше. Історія твориться на очах у всього світу і в кожному куточку української землі. Наші співвітчизники, мабуть, єдина в світі нація, яка без страху і взаємних докорів згуртувалася, об’єдналася, не втратила честі та гідності. Багато хто нині порівнює нас зі сталлю, гранітною скелею, неприступним бастіоном. Скоріше за все, ми, напевне, й самі не знаємо відповіді на це. Бо не очікували від себе подібної монолітності. Але, на щастя, таке сталося і ворог відчуває це на власній шкірі щодня, щогодини, щохвилини, щосекунди.
У нас прокинулися гени славетних пращурів, котрі б пишалися нами зараз. Пишалися нашими вчинками, самопожертвою, відданістю рідній землі, в якій наше коріння, історичні традиції.
Ми не лише міцно стоїмо на ногах та боронимо простори рідної держави. Ми обов’язково переможемо. А у наступних підручниках історії напишемо власною кров’ю лише одне слово – «помста», у якому відіб’ються на сотні років почуття люті, зневаги і ненависті до оманливого «братнього народу». Як-то кажуть, віділлються кішці мишачі сльози. Ох як віділлються!
У зв’язку з цим, хочу нагадати росіянам, у яких пам’ять виявилася занадто короткою (якщо вона у них взагалі є), слова радянських прокурорів на звинувачувальному Нюрнберзькому процесі: «Всі німці винні у злочинах Німеччини, нарівні з керівництвом країни – бо саме вони обрали і не зупинили свою владу, коли та вчиняла злочини проти людства». Як аукнеться, так і відгукнеться. Так що чекайте: час розплати настане. І вже скоро. Але у німців вистачило здорового глузду та мужності сказати після завершення Другої Світової війни – «Ніколи більше!» А ось путінські рашисти, лякаючи світ ядерною зброєю, зухвало вихваляються: «Якщо треба – повторимо!» Повторили…
Але ми вже таке проходили. Досить згадати риторику Сталіна, який знищував негідні йому народи. Путін, вочевидь, вважає зайвим народом (про що й заявив нещодавно на весь світ) українців, які заважають йому в утвердженні імперських амбіцій. Бо ми не зустріли його ординців з хлібом-сіллю та квітами, а дали гідну відсіч. У його хворій уяві ми вважаємося путлеру «дрібною мушкою», яку потрібно просто виплюнути. Проте, не так сталося, як гадалося: події на всіх фронтах підтверджують, що українською «мушкою» він не тільки поперхнеться, а й остаточно вдавиться. Як там стверджує рашистське прислів’я: «Не для Сеньки виявилася шапка…».
Купуйте електронні версії наших нових видань
Що дає підписка на оновлення нашого сайту
Слідкуйте за нами в Facebook та Telegram
Також читати:
