До життя!

Читати російською мовою

Цитата номера
Якщо людей лякати надто сильно та достатньо довго,
вони підуть за кожним, хто пообіцяє порятунок.
Стівен КІНГ.

У черзі за гуманітарною допомогою випадково підслухав (а не почути її було неможливо) розмову двох літніх жіночок. «Хочеться завісити всі вікна і взагалі якимось чином ізолюватися від усього світу, однак не виходить, тому що тиша, яка встановилася останнім часом, теж дістає. До того ж комендантська година і світломаскування сидять у печінках: увечері ще можна на городі чи у садку щось робити, а треба бігти до хати та сидіти в темряві», – бідкалася одна з них. «Так, – погоджувалася з нею інша, – темрява дістає ще гірше, аніж тиша. Коли сидиш один, хочеться повністю відключитися від реальності, однак не виходить, як не старайся. Звуки ззовні – ревіння літаків, вибухи та віддалені постріли дають все ж таки зрозуміти, що за вікном триває війна».

Так, подумки погоджуюся з ними, біда може прилетіти будь-коли й невідомо звідки. Навіть звідти, звідки й не чекаєш. І як не намагайся якомога рідше заглядати у телевізор або в смартфон, а новини ж знати хочеться, аби не пропустити головного. А коли сидиш в ізоляції, все, що відбувається навколо, сприймається гостріше, відчувається болісніше. І почуття безвиході від цього лише посилюється.

Радують й позитивні зміни останніх днів. Не дивлячись на те, що бойові зіткнення на багатьох напрямках вщухли або взяли паузу, життя у підсумку бере своє. Інакше й не може бути. Та й сама ізоляція рано чи пізно теж припиниться. Прикладів цьому немало.

В Харкові запрацювало метро, відновилося автобусне сполучення з багатьма містами України та з закордоном. Налагоджується пасажирське перевезення в Чернігові, Полтаві, Сумах, Ірпіні, Бучі та інших постраждалих містах і містечках. З Покровська на Донеччині відправили у звільнені від російських окупантів Збройними силами України міста саджанці троянд. До Бучі – 5000 кущів, ще 3000 в інші населені пункти Київщини. Уявляєте: з прифронтової території – у звільнені?! З любов’ю та підтримкою.

Гріє душу й те, як перетворюється на очах рідний мені нескорений Харків: не дивлячись на щоденні обстріли рашистів та бомбардування околиць міста, комунальники благоустроюють парки та сквери, прибирають вулиці, розбирають завали й руїни. Живі думають про життя, оплакуючи загиблих. Низький їм уклін за це! А подумки помріяв: ось би ще й не менш рідний окупований Донецьк повернути в Україну та відновити йому славу міста «мільйона троянд». Вірю свято, що так воно й станеться. Швидше б…

Болить за Маріуполь, Херсон, Бердянськ, Мелітополь… Цей біль посилився після того, як побачив вивезених з облоги маріупольських діток, з якими працюють та приводять їх до тями українські психологи. Боляче дивитися, як вони ставляться до їжі: з трепетом, острахом, мольбою. «Чому ви не їсте? – запитала у них куховарка. – Чи не смачно?» Дітки переглянулися між собою, а потім один хлопчик несміливо запитав: «А що, можна все їсти? Нікому не треба залишати?» Так само обережно й пили: маленькими ковточками, озираючись навколо – кому ще треба залишити? Гадаю, це відчуття ще довго їх не покидатиме. Ось що наробила клята війна та російсько-фашистський геноцид!

– Від нашого міста нічого не залишилось, – сумно зітхає хлопчик з Маріуполя років 12-13-ти, – а ще торік до нас на відпочинок приїздило стільки людей! Цього літа не приїде ніхто…

Його молодший братик відволікається від морозива, яке з апетитом їв до цього:

– А ви, тьотю, з часом все одно до нас приїжджайте, море ж залишилося, його не вбили…

Ось вам дитяча безпосередність та приголомшлива оптимістична логіка: море ж, дійсно, залишилось, а місто звільнимо та відбудуємо! І це теж вселяє надію на те, що життя триває.

Завершити розмову хочу зворушливою японською легендою. Коли людина відходить на небеса, Бог, аби вона не нудьгувала, дарує їй віконце, в яке видно його рідних і друзів. На віконці у горщику стоїть квітка, до гілочки якої прив’язаний дзвіночок. Коли хтось згадає цю людину – дзвіночок дзвенить. Коли кажуть про неї гарні слова – світить сонце. А коли за нею плачуть – йде дощ, а квіточка росте, радуючи того, хто живе на небесах. У перші дні дзвіночок подає свій голос часто, чутно добрі слова, люди плачуть за небіжчиком, сумуючи про непоправну втрату.

Однак із часом дзвін рідшає, сонечко теж майже не заглядає у віконечко, мало дощів і квітка всихає. Тож у кожного повинно бути любляче серце, котре згадає, промовить ніжні слова, попросить, аби душа не блукала у темряві. Нехай усім, хто відійшов від нас у вічність, було спокійно. Нехай дзвенить дзвоник. І цвіте квітка…

Передплата-2022

Життя триває, як і передплата газети «Хазяїн». Оформити її на наше видання можна з будь-якого місяця у будь-якому відділенні «Укрпошти». У цей важкий для кожного час згуртуємось і підтримуватимемо один одного і словом, і ділом. Газета виходить щотижня і розповсюджується скрізь, де не ведуться бойові

Редакція.

Купуйте електронні версії наших нових видань

Що дає підписка на оновлення нашого сайту

Слідкуйте за нами в Facebook та Telegram

Також читати:

• Праві та винуваті
• З купини на купину
• Час розплати настане
• Трішки хліба посеред війни