Одного разу шторм закінчиться, і ти не пригадаєш, як його пережив. Ти навіть не будеш упевнений у тому, закінчився він насправді чи ні. Але одна річ непересічна: коли ти вийдеш зі шторму, ти ніколи знову не станеш тією людиною, котра увійшла в нього. Тому що у цьому і полягав увесь його зміст.
Харукі МУРАКАМІ.
Щоб там не було, а людина завжди залишається людиною. Навіть у найскрутніших життєвих ситуаціях. Навіть під час війни. Свідченням цьому – ностальгічні спогади мого колеги-донеччанина Євгена Ясенова, який після початку війни 2014 року мешкає у Києві, а нинішня російська навала на Україну для нього та багатьох інших таких переселенців-біженців уже друга за останні вісім років.
Кожний переживає лихо по-своєму. Один за сигналом повітряної тривоги поспішає до укриття. Комусь це вже набридло. І він байдуже махнув на все рукою: чому бути, того не оминути. Інші допомагають, де це потрібно. У рідкі моменти тиші люди вилазять із своїх помешкань, аби вдихнути на повні груди свіже повітря, спілкуються зі знайомими та незнайомими людьми. Поспішають до крамниць і банкоматів. Вистоюють черги за продуктами і готівкою, діляться останніми припасами з нужденними та одинокими. Ось і Євген в один з таких затишливих моментів вийшов у люди.
«Взагалі-то, хліба я практично не їм, і рідко коли купую цілі батони, – розповідає він. – Але війна якось усе змінює в голові. Виходиш до магазину, аби взяти лише необхідне, а у підсумку береш усе, що потрапляє на очі. Але питання «Навіщо?» виникає вже тільки вдома. Ось і я сьогодні опинився в черзі за хлібом.
Недалеко від місця мого проживання є крамниця зі своєю пекарнею. Це популярне серед місцевого населення місце до відкриття, близько до 11-ї години, вже вирує чергою з 20-30 чоловік. Усі знають, що тут можна придбати прекрасний свіжий хліб. Всі виходять з крамниці з просвітленим обличчям, притискуючи до грудей ті самі батони, як золоті злитки. Пройти повз просто фізично неможливо. Ось і я не проминув.
Важко сказати, як у них працює пекарня, але таке враження, що ці чародійні буханці вона видає один за іншим безперервно. Дівчина за прилавком ледве встигає підносити лотки до вітрини – а публіка радісно брала по два, по три батони. Пахощі в магазині стоять непередавані – начебто тебе знов занурили в дитинство, коли ти вважаєш, що світ створений лише для тебе. Черга добігала кінця, але виходити з неї не хотілося – так зручно і казково було в цій маленькій крамниці.
Я купив свій батон і вийшов на вулицю. Стояв чудовий сонячний день. І ніякі сторонні звуки його не псували. Життя здавалось прекрасним хоча б на кілька хвилин. А неперевершені хлібні пахощі стояли навколо мене – здавалось, цей дивовижний батон створює якусь захисну оболонку своєму господареві. Заради цього варто було відмовитися від своїх дієтичних принципів, хоча б на один день».
Що ще треба звичайній мирній людині?
А ось що пережила в ці тривожні часи моя колежанка і сокурсниця по Київському державному університетові ім. Т. Г. Шевченка Ганна Гайворонська, яка мешкає в Кремінній Луганської області. Місто ось уже кілька днів безперестанно обстрілює ворог і жінці доводиться перебувати в укритті: без грошей, світла, зв’язку, їжі, рідних. І вона рада бодай черствому окрайцю хліба, яким з нею діляться такі ж друзі по нещастю, переживаючи разом страхіття цієї ненависної війни. Але жителі Кремінної не втрачають бадьорості духу, мужньо переносять усі випробування і сподіваються на скоріше завершення цих жахів, діляться один з одним останнім. Для таких же нужденних Ганна навіть опублікувала в соцмережах рецепт приготування простих і смачних лавашів, які можна спекти у спартанських умовах бодай з мінімальної кількості борошна, солі та води.
Ось що робить з людьми війна! На які випробування їх штовхає. Скоріше за все, у звичайний мирний час жодний б і не звернув уваги на цей рецепт, а нині він хоч якось допомагає вистояти, не зламатися, вірити у прийдешню Перемогу. Так воно врешті-решт і буде. А поки що гуртуймося, допомагаємо один одному, бо разом ми в тисячу разів міцніші, ніж кожен з нас окремо.
А завершити цю розповідь хочеться епізодом, який вразив мене до глибини душі. Коли я в черговий раз відносив продукти до штабу збирання допомоги біженцям, почув такий дитячий діалог серед малечі, яка прибула в наше селище із зруйнованої Волновахи. Один малюк років дев’яти-десяти спросив іншого, свого ровесника, який з апетитом (ні, якоюсь жадобою) споживав свіжий окраєць: «Чим пахне хліб?» Той, не відриваючись від їжі, коротко буркнув: «Життям!»
Віддавши принесене жінкам з гуманітарного штабу, я швидко вийшов на вулицю, аби не бачили моїх сліз…
Купуйте електронні версії наших нових видань
Що дає підписка на оновлення нашого сайту
Слідкуйте за нами в Facebook та Telegram
Також читати:
- Не дайте себе обдурити
- Куди крива виведе?
- Доброта та скромність – кожному до лиця
- Вірити в силу добра
