Народ, який залежить від волі однієї людини, не може зберегтися, та й не заслуговує на це…
Р. ШЕРІДАН.
Згадую із сумом події торішньої давнини, коли, здавалося, ніщо не віщувало біди. Нечутно дріботів біленький сніжок, навколо стояла замріяна тиша в обрамленні зелених ялинок і сосонок, а навкруги, незважаючи на порожні вранішні вулиці, вгадувалося життя. Мирне життя…
Кожен з нас рахував день за днем в іншому ритмі. Та що там ритмі, в іншому вимірі! Зараз, здається, й погода та сама, але люди інші, життя інше, сприйняття світу – теж. Щось зламалося не лише в нас самих, а і в природі, в навколишньому світі. Залишилася лише віра. Що вистоїмо. Витримаємо. Переживемо. Переможемо.
Вже сьогодні роковини
Почалася як війна.
І поранена калина
З нами все пережила.
У кожного з нас – своя історія. Своя війна. Свої душевні болі та незагоєні рани. За все болить. За все і всіх страждаємо. Саме сьогодні так актуально лунають слова поетеси, видатної діячки ОУН Олени Теліги, проголошені нею понад вісімдесят років тому, а ніби про сьогоднішній час: «Скривавлена Україна потребує великої праці нашого мозку й наших рук, а не спорів і міжусобиць. Тому всі свої змагання, цілу свою енергію ми спрямували на загоєння ран нашої нації й на розбудову українського життя. Ми залишили на боці всі внутрішні спори, всякі полеміки, розуміючи, що на рішаючому відтинку нашого шляху до мети ми мусимо не поглиблювати, а засипати межі…»
На новорічні та різдвяні свята у гості до батьків приїздила племінниця, яка від початку російської агресії разом з сином виїхала до Чехії, де хлопець навчається, а вона знайшла роботу за фахом у медичному центрі. Розповіла про цікавий випадок. З Праги до України відправлявся маршрутний бусик. До салону зайшла жіночка з хлопчиком років чотирьох-п’яти. Малюк, почувши розмови пасажирів російською, раптом позадкував у розпачі, почав плакати і впиратися. Мати не могла второпати, в чому річ, намагалася вмовляти сина, а він раптом вигукнув:
– Не піду, там – росіяни!
Всіх ніби заціпило. Мабуть, на той момент самому собі важко було пояснити, чому в українському автобусі говорять… російською? Водій підганяв пасажирів, бо час відправлятися, матуся, як могла, тягла впертого малюка до салону, пояснюючи йому, що цей автобус їде в Україну, до Києва. Хлопчина трохи заспокоївся, але продовжував озиратися по боках.
В автобусі ті, хто сидів поблизу до матері з малюком, почали говорити українською. Правда, не всі. А ті, що продовжували спілкуватися ворожою мовою, перейшли на шепіт. Цей випадок у дорозі – лише один невеличкий фрагмент того, що наші діти перелякані не лише війною, вони бояться навіть мови країни-агресорки. Не знаю, чи знайдуться після цього ще такі, хто продовжуватиме, як папуга, бубоніти про «адін нарід» та «старшого брата»?..
Ще один життєвий епізод. Бабця у короткі хвилини тиші між ракетними обстрілами сірої зони місить котлети (діти з онуками обіцяли приїхати в гості). Молодша сусідка їй допомагає, час від часу присьорбуючи калиновий чай від застуди.
– Щось тиск у мене останніми днями скаче, – чи то сама до себе, чи то сусідці скаржиться бабця.
– Та це сьогодні магнітні бурі, – заспокоює стару сусідка.
– Це не дні, а роки мої такі…
Що тут заперечити? Якийсь час мовчать обидві. За хвилину бабця, ні до кого не звертаючись, рішуче промовила:
– Хай там що, а я повинна дожити до травня!
– А чого саме до травня? – стрепенулася здивовано сусідка.
– Так по телевізору казали, що до травня ми виграємо війну у росіян, –
відповіла стара. – А я хочу дожити до Перемоги! У 1945-му дожила, й зараз хочу…
Сусідка, після короткої паузи, пригорнула бабцю до себе і радісно засміялася:
– Ну, звичайно ж, доживемо, неодмінно!
Доживемо. В цьому нині не сумнівається ніхто. Стосовно строків: звичайно, хотілося б, щоб у травні, в цьому було б щось символічне – тоді здолали фашизм, нині – рашизм, який ще жорстокіший. Останнім часом багато хто й у Кремлі починає усвідомлювати, що ця війна росії була зовсім непотрібна. Просто її диктатор хотів увійти в історію. Що ж, він свого досяг, уже увійшов, вірніше – вляпався. Тепер можна безпристрасно констатувати, що «маненький миршавий чоловічок» своєї локальної мети досяг. Як і планував. Щоправда, дорогою ціною. Тепер його завжди будуть ставити в один стрій поруч з Гітлером, Муссоліні, Франко, Каддафі та іншими диктаторами в сучасній історії. Щоправда, планував він зовсім по-іншому, а вийшло, як завжди у росіян, – навпаки. Але то вже інша історія та їхні проблеми…
Вже сьогодні роковини
Почалася як війна.
Не втрачає сил калина
І чекає: йде весна!
Нашої впевненої ходи до остаточної Перемоги!
Володимир Заїка,
редактор всеукраїнського тижневика «Хазяїн».
