І радість, і сум

0
76
моє невелике село Крижовчін на півночі Одещини
Моє невелике село Крижовчін на півночі Одещини. Рисунок Миколи Капусти

Батьківщина моя – моє невелике село Крижовчін на півночі Одещини. Якщо відкинути голодне післявоєнне дитинство, то можна рахувати, що прожив я в справжньому раю. І ось чому. Село розділяла широка долина, а в ній верби, трава, сіно. В свою чергу долину розділяла, хоч і невеличка, але красуня річка. Зараз важко собі уявити – в ній вода чиста, прозора, в якій жінки навіть білизну прали. А риби?!

ЗИМА. Під зиму річка розливалась, затопляючи всю долину. Льоду було не міряно. А що дітлахам треба? В кого батько повернувся з війни, ті були з ковзанами, а більшість таких як я, які залишились без батька, задовольнялися санчатами. На нашу радість зими були і морозні, і сніжні, ось тут санчата нас і виручали. Летиш з гори – дух забиває, долетів до долини – добре, не долетів – перевернувся, одне задоволення. І на диво – ніхто собі шию не звернув.

ВЕСНА. Березень – сніг тане. З гір стікають не струмочки, а цілі ріки, перейти їх неможливо. Долина залишалась затопленою, води – море. А коли наставав квітень (інколи й травень), творилось щось нереальне. Описати красу села може лише художник. В кожному дворі цвітуть садки – жива картина! А солов»ї!

ЛІТО. Подивися на село з гори – не видно хат, всі потопають у садах і тільки річка в»ється та блищить проти сонця. За селом, між пагорбами, ліс. Невеликий. Не знаю, хто кого більше любив, він мене, чи я його, але знав я в ньому кожне дерево, кожний кущик. Знав, де ростуть і цвітуть сон-трава, підсніжники (ми їх називали бриндуші), проліски, конвалії, полуниці, ліщина. А яка краса була пізньої осені, коли дерева скидали листя. Ляжеш на таку перину – вставати не хочеться. В верхівках дерев завиває вітер, а внизу тихо-тихо і тепло. Додому йти не хотілось.

Так чим же це не рай?!

ЛЮДИ. Люди були особливі. Техніки ніякої. Вся польова робота на жіночих плечах і руках. На роботу – зі сходом сонця, з роботи – в кращому випадку із заходом сонця, а то і в темряві. Нароблялись, ледве ноги волочили. А от що саме незвичайне – на роботу з піснями, з роботи – теж з піснями. А як красиво співали! Можливо, навіть в хорі імені Г. Верьовки репертуар був біднішим, а виконання, думаю, нічим не відрізнялось.

Відпочинок. Мабуть, був він тільки під час великих свят. Матеріально жили дуже бідно, але як дружно гуляли! Поїли, випили (ніколи не перепивали) і такі пісні, такі пісні!

Інша місцевість – таврійський степ Херсонщини, тут простір безкрайній, якби зір був спроможний, можна бачити за сотню кілометрів. Село Нова Благовіщенка – це батьківщина моєї дружини. Побачив я це село наприкінці п»ятидесятих років. Річки немає, тому і обставини зовсім інші. Тут краса була, своя, характерна для цієї місцевості: навкруги – простір, все відповідає степу. Хоч село і невеличке, зате який розмах! Вулиці широкі, від дворів до проїжджої частини вулиць – квіти. Двори широкі. Обов»язково біля хати садочок і виноград на арках. Краса!

А яким було колгоспне господарство! На фермах сотні корів, телят, свиней, ну і вершина – багатотисячна отара овець дуже красивої Асканійської породи. Безкраї лани пшениці. Намолочували більше двадцяти тисяч тонн зерна. А як можна пройти мимо кавунів?! Таких величезних та смачних можна скуштувати лише там, за вуха не відтягнеш!

На цьому радість закінчується.

Пройшли десятиліття. І що ж зараз? Від колгоспних ферм одні руїни, поля захаращені бур’янами аж до обрію. Ось тепер наші села – близнюка-браття. Нічим не відрізняються одне від одного. Позалишалось в них по півтора-два десятки старих, які доживають свій вік на квітучій колись землі. Заміть ошатних будиночків – купи сміття в заростях акацій, кленів, від садів залишились тільки спогади. Одним словом, не села – а кладовища. Поки що живі кладовища.

З людськими кладовищами якось уже звиклись, а ось з похованими заживо селами важко. Неприємно очам. Боляче душі спостерігати таку невтішну картину. Неможливо налаштуватись на доброзичливий лад, і, мабуть, ніколи не вдасться вже звикнути до подібної реальності – дуже великі масштаби народного лиха.

Зрозуміло, що боляче за своє. А якщо озирнутися уважніше довкола? Вмирають не тільки рідні села, тисячі сіл, вмирає вся селянська Україна. Серце розривається від розпачу. Дуже прикро та страшно за колишню красу, яку вже ніколи не відродити.

На жаль, майбутнім поколінням ми залишаємо пустелі. Навряд чи вони зможуть уявити, що на цих руїнах колись вирувало життя, люди жили, працювали, кохались, веселились і цвіли сади. Сумно і боляче…

Фелікс ПЕНЧУК.
м. Павлоград Дніпропетровської обл.

Купуйте електронні версії наших нових видань

Що дає підписка на оновлення нашого сайту

Також читати: