ДОРОГА ДОДОМУ. Вірш від читача

0
990

Де б ми не були, скільки б нам не було років, завжди тягне додому, до рідного порога. Недарма ж в народі кажуть, що в гостях добре, а вдома – краще. Тут і хліб смачніший, і вода прохолодніша, і повітря чистіше. А ще вдома кожного завжди чекають батьки, рідні та близькі. Трапляється, що не чекає ніхто та нікого. На це воно і життя…

БУЛО І БУДЕ
ТАК, ЯК Є…

Мамо, рідна, я є! Народився на світ,
І взяла ти мене на долоні.
Перші крики мої розтопили той лід,
Що тримав твою душу в полоні.
Ой, матусю, болить і свербить, і пече! –
На жорсткій на землі звіз коліно.

– Ти, синочку мій, знай,
що життя так тече,
Б`є і пестить – закон цей незмінний.

Мамо, пташка моя, пролетіли літа,
Подивися на мене – я виріс!
Хоч для тебе завжди я маленьке дитя,
Та за рік чи за два – злечу в вирій.

Мамо люба, зринаю, як птах, в небеса,
Не сумуй і не плач, моя нене.
Он, над хатою, зірка горить, не згаса,
Ти молися, молися за мене.
Повернувся додому дорослий вже син,
І невістка стоїть на порозі.
Вже лелеки й онуків у дім принесли,
Пережито і бурі, і грози…

Мамо, рідна моя, підведись, подивись,
Вигріває теплом літня днина.
Вже дорослий мужчина
сльозою вдавивсь,
Та для неї він все ще дитина.

І стареча рука потяглась до сивин,
Та упала без сил на півшляху:
– Не сумуй і не плач,
ти дорослий вже, син, –
Відлетіла душа сивим птахом.

Коли час вже пройшов,
коли все перейшло,
Озирнувся за плечі мужчина –
Десь отам вдалині, край дороги селом
Його син колисав свого сина…

Я ЇДУ
ДОДОМУ…

Я їду додому, до рідної хати,
Де матір старенька чекає і тато,
Стоять на порозі, дітей виглядають.
Я їду додому, мене там чекають.

Найкращі бо друзі, не зрадять,
не кинуть,
Коханням своїм обцілують дитину.
Немає докору в очах їх старечих,
Лише запитання: «Ну як ти, малеча?»

І скільки б не сплинуло років без ліку,
Дитиною буду для них я навіки.
Я їду додому, неначе на свято,
Вертаю здалека до рідної хати.

Мене прихистять, нагодують, зігріють,
Побачу зненацька в очах їх надію
На те, що залишусь,
догляну стареньких,
Звичайно ж, догляну і тата, і неньку.

Лиш тільки не зараз, бо треба спішити,
Чекають на мене малі мої діти,
Які потребують тепла і любові, –
То ж треба вертатись:
«Бувайте здорові!»

Вони зрозуміють, і тато, і ненька,
Укупці поплачуть в куточку тихенько,
Проводять дитину свою до порогу,
Ласкаві слова прошепочуть в дорогу.

І жаль розбиває знов серце дитяче,
Коли ж це я знову стареньких побачу?
Грудьми притулюся до тата
й до неньки,
А в думці прошу:
«Дочекайтесь, старенькі…»

БЕЗЦІННИЙ
СКАРБ

Не всі з достатком є посеред нас,
Багато хто б хотів скарбів надбати,
Авто новеньке чи новий палац –
Та в кожного безцінний скарб є – мати!

Новітніх повно в голові ідей,
Вже самостійно стали під вітрила,
Допоки пестили своїх малих дітей,
Матуся, як голубка, посивіла.

Коли? Для чого? Сталося це як?
ПроЂавили те срібло в чорних косах!
Питання свердлять мозок, наче цвях,
Лиш відповідь згубилась в літ покосах.

Куди поділось сяйво чорних кіс
І блиск очей в яких згубився ночах? –
Не на горі – з гори вже їде віз,
Бо так вже є – старієм всі водночас.

Так саме вишня квітне молоком,
Нові питання ставить сьогодення.
Не чути рідний голос за вікном,
Зненацька зник, й за це нема
прощення!

Самим собі. За те, що не змогли
Сказати про любов і пригорнути.
Своїх діток ростили й берегли,
Про неї, рідну, як могли забути?!

Вона пробачить всіх нас, і за все…
І саме це нам так важливо знати.
На цілий світ добро в собі несе
Безцінний скарб –
старенька наша Матір!

СТАРА
САМОТНІСТЬ

І хист не той, і сила вже не та,
І не одна сльозами вмита втрата.
Куди поділись молоді літа:
Замкнули вас чи тримають за гратами?

Шибки прикриті пилом давнини,
Давно не мили їх невтомні руки.
Немає зовсім в цьому дивини, –
Бо линуть із-за стін старечі звуки.

Ізчовганий поріг до білизни,
Скрипить стара прогнила половиця.
І стіни ці бажають новизни,
Побілені сяк-так, за длягодиться.

Як хмари роки, линуть в небуття,
Минуле від прийдешнього відтяте.
Тож дивлячись на скніння, не життя,
Лишається лише поспівчувати.

Була господа, діти й чоловік,
Забрали все життєві сиві вири.
Як день один, прожитий цілий вік,
І крок чи два лишилось до могили.

До хати стежка густо заросла,
Хоч інколи навідують сусіди.
Саме добро вона, ні краплі зла,
То ж забігають ще й сусідські діти.

Весь світ для неї – цей старий куток,
Її життя – запилені альбоми.
Старечий погляд лине до зірок,
Та розповідь про щось не знає втоми.

У хаті – тиша, тиша й за вікном,
Рояться в голові думки невтішні.
Немита шибка зрошена вином –
То горобці клюють достиглі вишні…

Л. Г. БУГАЙОВА.

с. Будилка, Лебединський р-н Сумської обл.

Мал. Миколи КАПУСТИ.