Запам’яталася мені зустріч із однією людиною, яка вміє насолоджуватися життям. Вона абсолютно в усьому бачить позитив. Нікому не заздрить. Завжди прийде на допомогу. Ось як по-філософськи почала вона свою розповідь.
«Вичитала таку мудру пораду: «Роби те, що любиш і вмієш. Це і годуватиме тебе і даватиме втіху». Я так і роблю. У «Лісовій пісні» мужньої Лесі Українки є Той, що греблю рве; Той, що в скелі сидить, а я Той, що всіх рятує, тобто я – рятівник. А може, рятувальник? Ось ти тільки послухай.
Оце днями врятувала квочку. Сусіди свою курячу маму мотузочком прив»язали за ногу до воза. Це старий дідівський метод. Квочка далеко не веде курчат, тож є більше шансів зберегти поголів’я. Але ж тут є й інша сторона. Напевно, вона вилетіла на воза, а, злітаючи, до землі не долетіла. Зачепилася. Мотузочка не вистачило, тож вона звисла головою донизу.
Я швиденько до неї. Жива! Не встигла захлинутися. Дивиться. Дихає. Відв’язала бідолагу. Поставила на землю і відійшла. Похитуючись, квочка пішла шукати своїх діточок.
А ще почуваю себе рятівником, коли виходжу на город, який насправді люблю та плекаю. Там рятую й помідорчик, і квасолинку, й базилік від лободи, щириці, осоту. Говорю з ними, бажаю рости великими. Чомусь воно так у всьому: одне не існує без іншого, як у людей:
Две верных подруги –
любовь и разлука
Не ходят одна без другой…
А на городі жодна культурна рослина не росте без бур’янини. Чому? Ось, наприклад, зійшов огірочок. Ще тільки два листочки. А поряд – лобода. Вона так близесенько примостилася, що вже буквально за добу закрила бідному огірочку сонце й небо. І тут як тут – я! Рятую рослинку, яку посадила, від тої, яка сама насіялась і яка на цій території зайва.
А берізка полюбляє ту площу, де посіяні бурячки. Як у пісні: «Буряки рядочками, стеляться листочками…». Так, так, постеляться, якщо врятуєш від берізки. Вона так швиденько тягнеться до бурячка, обіймає його. Бурячок у тісних обіймах берізки задихається. І тут знову я! Рятую. Бурячок радіє, що звільнила його від нав’язливої сусідки, розправляє листячко. Отже, росте.
А ще я рятую картоплю від колорадського жука. Вже скільки років ми не можемо його побороти, хоч і докладаємо багато зусиль. І збираємо. І травимо. А він є та й є! Посадила картопельку. Чекаю, допоки зійде. Тільки виткнуться із землі ніжні пагони, як ці ненажери обліпили навіть те місце, де має бути кущик. Зібрати такого негідника я не в змозі. Тому загортаю і картоплину, і жука. Таким чином рятую. Та не встигла оговтатись, як з’являється моя картопелька, а на кожному листочку вже відкладені яйця. Купами. А з цих яєць з’являються жуки. Вони такі малесенькі, як макове зернятко. Я їх майже не бачу, незважаючи на те, що беру очі дівочі (так я називаю окуляри). А вже тих, що підросли (а ростуть вони надзвичайно швидко) бачу добре. І хоч вони й жуки, але і в них все, як у людей. Одні люблять сонце. І хоч не їдуть на Канари, сидять на листочках зверху. Загорають. Інші надають перевагу тіні – сидять знизу. Одним подобається гойдатися, і вони обирають тоненьку стеблинку. Гойдаються. Інші полюбляють спокій та дрімають на товщих пагонах.. Деякі полюбляють самотність. Іншим подобаються компанії. Вони збираються купками. Можливо, обговорюють щось важливе. І всі їдять. І вдень, і вночі. І вранці, і ввечері.
Та, як би там не було, нам від цього не легше. Вони – шкідники, і нам треба їх знищувати. Бо якщо не встигнеш побризкати, з’їдять, кляті, не дадуть картоплі й зацвісти! А я ж так чекаю квітку картоплі! Кажуть, що спочатку, коли картоплю до нас завезли у ХVIII сторіччі, то її спочатку висаджували на… клумбах. І – недаремно. Квіточка у картоплі гарна. А яка ж вона пахуча! Ні з чим не зрівняти.
– Отже, я (як не крути) – рятівник, – зробила висновок моя співрозмовниця. – І від цього маю неабияке задоволенні».
А я подумала: «Справді, роби те, що любиш і вмієш. Це тебе і годуватиме, і даватиме втіху».
А. К. ГРАНКІНА.
с. Ставки,
Фастівський р-н Київської обл.
Купуйте електронні версії наших нових видань
Що дає підписка на оновлення нашого сайту
Слідкуйте за нами в Facebook та Telegram
Також читати:
