До першої зірочки

0
129
До первой звездочки

Читати російською мовою

Не знаю чому, але з дитинства найбільше запам’яталося, коли ми відразу ж після новорічних свят носили вечерю: хрещеним батькам, бабусям та іншим родичам, а то й просто сусідам. Слово «Різдво» тоді якось було не те що не в пошані, але вимовляли його пошепки, озираючись на навколишніх оточуючих. А ось вечеря – вона й є вечеря.

Так ось, про Різдво. В теплій хаті мого дитинства червоніє розпечена піч – гарно горить дбайливо запасений батьками з осені антрацит.

У сусідній кімнаті стоїть диво казкове – прикрашена ялинка, яку матуся привезла з сусіднього району, коли возила на конях колгоспне зерно до млина. Я на той час уже був «парубок моторний», а молодший братик Микола допомагав батькові закріпляти ялинку в дерев»яній хрестовині.

Потім усі разом вбирали ялинку: тато, мама, я і брат. Ось картонне янголятко, красиво розмальоване – старовинна прикраса, яка дісталась від бабусі. Трохи нижче – позолочений горіх, пахучі яблучка, бублички та цукерки, фігурки Діда Мороза та Снігуроньки, космонавтів, інші іграшки, здебільшого саморобні.

Стоять на лавці у покутті горщик з кутею, узвар, пучечки сухого запашного чабрецю.

Батько пішов до корови, аби цього вечора дати їй шматочок хліба та запашного степового сіна доволі – хай і їй буде святкова вечеря.

Я сиджу біля віконця, виглядаю на вулицю: хто пройшов, хто проїхав? Ось сусідка Тамара Бутурлімова понесла вечерю дядькові Миколі, який мешкає на сусідній вулиці. Жінки з ферми поспішають додому, аби встигти за святковий стіл. Вдалині мерехтять вогники розпливчатих будівель. Десь гавкають потривожені вечірниками собаки. Сутеніє.

З нетерпінням напружую зір: не з»явилася ж бо на небі перша зірочка?!

Вийшов надвір – небо зоряне, снігу насипало вище коліна, і вітер крутить, розганяє замети по подвір»ю. Снігом вкритий і дах рідної оселі, яку ніби причавило до землі, з димаря ген у небо в»ється дим. «На мороз!» – промайнуло у голові, і, знизавши плечима, повертаюсь до хати. Радіє душа від цього особливого таємничого свят-вечора.

До первой звездочки
Рис. М. Капусты

Збираюсь нести першу вечерю. Мати кладе до торбинки кутю, узвар у банці, пиріжки, яблука. Спішу привітати бабусю Фросину, яка мешкає з нами по сусідству. На вулиці стрічаю юрбу хлопців і дівчат, котрі теж поспішають за своїми адресами.

Стукаю у двері, бабуся вже на порозі, зачекалась, радо зустрічає онука. Вітаю її, тітку Олену з Різдвом простенькими віршами, яких від них і навчився. Вони задоволено посміхаються, притискаючи мене до себе. Бабуся викладає з торбинки мої гостинці, а за привітання кладе до торбинки свої – кутю, узвар, цукерки, пряники. Інколи й копійками «на кіно» балувала.

Вертаюся з повною торбиною ласощів до теплої хати і поринаю в терпкуватий запах ялинки. Матуся рада, що привітав родичів, споряджає ще провідати інших сусідів.

А сама тим часом вже застелила стіл до різдвяної вечері. Скільки ж тут усього смачного! Коли повертаюсь з чергового походу, сідаємо до столу: тато з мамою випивають по чарочці домашнього вина, ми з братиком налягаємо на холодець, домашню ковбасу, пиріжки із сметаною. А на завершення святкової вечері матуся дістає нам кухоль пареного молока з пінкою. Яка то була благодать! Коричнева шкуринка в глечику з молоком незабутня за смаком, ніжна, а саме молоко жовтуватого кольору. А до нього ще й різдвяні пряники – медовий та маковий.

Потім з Миколою ліземо на піч. Долівка на ній гаряченька, тут же лежить розісланий кожух – лягаємо на нього, роздивляємося. В цегляній стінці печі – прямокутник металевих дверцят з засувкою. Вони слугували для того, аби навесні трусити сажу. Я бачив, як матуся відчиняла ці дверцята і вибирала звідти чорну, наче смола, сажу.

Це тепер узимку топимо печі вугіллям, а раніше, коли я був ще зовсім маленьким і не ходив до школи, саме такою ось сажею обігрівали хату. Батьки з приводу цього розповідали про такий кумедний випадок. Якось восени привезла мама з сусідньої шахти машину ось такої сажі. Доки з водієм, дядьком Петром Полященком вивантажували її з кузова, до місця події збіглися кури: їх, мабуть, зацікавила ще тепла сажа, яка парувала. Вони повилазили на купу й почали її розкидувати ногами на всі боки. Поруч чомусь радо кукурікав півень.

Побачивши таке неподобство, я схопив лозиняку й кинувся до курей:

Ах ви, такі-сякі, мамка привезла, аби взимку в хаті тепло було, а ви розгрібаєте!

Кури наполохано кинулися врізнобіч, а дорослі задоволено посміхалися:

Так їх, так, помічнику наш!

… Далі роздивляюся піч. Стіни трішки полупані. В цих тріщинах виявляю різноманітні зображення, наче їх хтось спеціально намалював. Ось, воджу пальцем, схоже на ніс, чоло і кучеряве волосся якогось дідугана. А там, далі, у закутку – гори, луки і тече невеличка річечка. І сам собі пояснюю оці чудернацтва: матуся білила стіни щіткою, з ніжної липової кори потекла крейда з водою, ось і вийшла річечка. Що характерно, без ніякого пензлика вийшла справді чудова картинка. Дарма, що не кольорова, але напрочуд гарна.

Ворочаюсь, не спиться. З боку на бік перевертається й Микола. Кличу матусю до нас. Прошу розповісти якісь цікаві історії з життя: про те, як жили за панів; про створення колгоспів і Голодомор; минулу війну…

Матуся сідає поруч на стілець, спиною до теплої грубки і стиха розповідає, як-то воно було, коли вона була такою ж маленькою дівчинкою, як ми зараз, і теж носила вечерю.

У вікно заглядало різдвяне небо, всипане зорями – незабутній свят-вечір мого дитинства!

Володимир ЗАЇКА.
Мал. М. Капусти.

Купуйте електронні версії наших нових видань

Що дає підписка на оновлення нашого сайту

Слідкуйте за нами в Facebook та Telegram

Також читати:

Оставьте ответ