Зміст
- Підготовка до свята
- Кутя – головна страва
- Святковий стіл
- Різдвяний стіл
- Колядування
- Вертеп
- Скільки місцевостей – стільки традицій
Свято Різдва Христового – одне з головних християнських свят, що знаменує народження Ісуса Христа – Сина Божого та спасителя людства. Українці здавна бережуть і шанують традиції Різдва, які в нашій країні значно відрізняються від європейських.
Підготовка до свята
За давньою традицією різдвяне святкування починається ще ввечері 6 січня. Вечір напередодні Різдва називається Святим або Надвечір’ям Різдва Христового. У цей день всі члени родини мають бути вдома та допомагати один одному під час святкових приготувань.
За звичаєм до свят господині ретельно прибирали в будинку, білили кімнати, застеляли нові або чисто випрані скатерки й рушники, намагалися підготувати новий одяг для всіх членів родини. З воску власної пасіки господар з молитвою виготовляв святкові свічки.
Кутя – головна страва
А вдосвіта шостого січня господиня розпочинала приготування дванадцяти страв, що символізують дванадцять апостолів. Оскільки Різдву передує тривалий сорокаденний піст, всі страви Святої вечері мають бути пісними.
Головною різдвяною стравою є кутя – пшенична або ячмінна каша, змішана з родзинками, маком, медом і горіхами. Але класичну кутю здебільше варять на Наддніпрянщині. В інших регіонах вона дещо відрізняється від класичного рецепта.
Наприклад, на Буковині до куті додають халву. На Галичині кутю варять густу та щедро заправляють горіхами та маком. На Волині кутю подають і густу (без узвару), і рідку. В Східній Україні кутю варять з рису. Також обов’язково має стояти на столі ще одна святкова страва – узвар.
Святковий стіл
Сідають за святковий стіл з появою першої зірки, що символізує народження Ісуса. Святий вечір традиційно розпочинається молитвою за здоров’я живих і упокій мертвих. Господар першим сідає за стіл, запалює різдвяну свічку й благословляє вечерю, після чого куштує кутю і роздає її родині.
Після куті вже можна переходити до інших страв – риби, грибів, борщу, вареників, тушкованої капусти, картоплі, узвару тощо. У різних регіонах України набір страв для Святої вечері є різним, наприклад, на Івано-Франківщині до пісного борщу з грибами готують «краплики» – вареники з дрібно порізаним оселедцем, заправлені смаженою на олії цибулею. Також обов’язково роблять пісні голубці з рисом, гречкою та грибами.
На Волині на різдвяний стіл подають борщ з грибами, картоплю в «мундирі». На Закарпатті обов’язково печуть святковий калач, який зветься карачуном, або коротуном, до речі переддень Різдва там теж називають Карачун. Цей калач випікають на три найбільші зимові свята і тримають на святковому столі. Та і кутю в Закарпатті варять в основному тільки в гірських районах, а от на низині звичною святковою стравою є бобальки – маленькі кругленькі здобні булочки. Господині роблять здобне тісто, яке потім кульками запікають або проварюють на парі, потім їх посипають маком чи горішками. З них в багатьох селах і починається Свята вечеря.
На Полісся 12 страв готували тільки заможні родини, інші – хто скільки міг собі дозволити. Кутю тут робили в основному ячмінною, на святковий стіл обов’язково ставили голий борщ, основою для якого служили білі гриби, розведені капустяною закваскою, також на святковому столі були вареники з картоплею і квасолею та бурда. Цю унікальну поліську страву готували із розтертого та потім дещо обсмаженого конопляного насіння, потім туди додавали чорницю і груші-дички.
Під час трапези за столом ні в якому разі не можна лаятися та сперечатися.
Різдвяний стіл
Вранці 7 січня люди радісно вітаються фразою «Христос народився!», а у відповідь чують – «Славимо його!». У цей день заведено ходити до церкви на святкову молитву, а також в гості до родичів.
На відміну від Святвечора, під час різдвяних гостин вже не обмежу-ються пісною їжею. На стіл у цей день кладуть шинку, ковбасу, яйця, холодець та інші страви.
Колядування
Обов’язковою різдвяною традицією є колядування – звичай, під час якого групи колядників піснями славлять господарів. Найчастіше в таких піснях звучать побажання щастя, здоров’я та достатку. По закінченні співу господарі виносять колядникам солодощі або гроші. До речі, на Волині переддень Різдва так й зветься – Коляда.
Традиційно в Україні колядують діти, дорослі парубки та дівчата (в Галичині інколи ще й ґазди). Але колядують в різних регіонах неоднаково. Так, на Покутті (південно-східна частина Івано-Франківської області) діти йдуть колядувати вже на Святий вечір. На Слобожанщині та на Гуцульщині – в перший день Різдва, після того, як у церкві закінчиться Богослужіння, на Західному Поділлі – вранці на другий день свят. На Закарпатті колядувати в перший день Різдва ходять тільки хлопці, другого дня це можуть робити й дівчата. Вертепи, які на Закарпатті називають бетлегемами, ходять на третій день.
Вважається, що чим більше колядників відвідає оселю, тим щедрішим буде для родини рік.
В різних регіонах колядки різняться. У гуцулів переважають згадки про вівчарство, тваринництво, а у бойків – хліборобський мотив. В текстах їх колядок зображене основне знаряддя хліборобської праці – плуг, яким заорювали землю. Є навіть танець, щоб капуста гарно вродила. У лемківських колядках також домінує хліборобський мотив, але там багато польських та угорських сюжетів, бо сусідами лемків були поляки й угорці.
Вертеп
Давнім та унікальним різдвяним звичаєм є ходіння з вертепом, здебільшого це поширене в Західній Україні. На східній та центральній Україні та на Східному Поділлі ходять переважно тільки з Вифлеємською зіркою, іноді всередині неї запалюють свічку.
Вертеп – це пересувний мініатюрний ляльковий театр, розміщений в спеціальному коробі (маленькому ящику), в якому показували вистави. Він розділений на дві частини. У першій – розігрувалися сцени, пов’язані з народженням Христа й біблійними персонажами. Друга (світська) – описувала історії з життя людей.
Згодом ляльковий вертеп перетворився на «живий» вертеп, його виконавців іноді іменували машкаратами (від слова «маска», личина).
Це був як би маскарад, який ніс добрим людям звістку про народження Ісуса Христа. У вуличному вертепі ходили колядувати діти й підлітки, а в машкарати брали тільки дорослих чоловіків: діти повинні бути одягнені у звичайний одяг, а дорослі, які грали серйозні ролі (Смерті, Царя, Ангелів), були в масках. Головними персонажами таких вертепів є Ангел, Пастушки, Три Царі, Чорт, Смерть, Цар Ірод і його воїни, Козак та інші. Але окрім головних персонажів у кожному регіоні є персонажі, притаманні тільки цій місцевості (Солдат, Лихвар, Поміщик, тощо). Наприклад, на Закарпатті, в місцевостях, що межу-ють з Польщею та Угорщиною, є такі персонажі – Жовнір та Пихатий пан, який ходить в польському чи угорському одязі та розмовляє іноземною мовою. Це такі цікаві регіональні вкраплення в вертепні сюжети.
Скільки місцевостей – стільки традицій
Існують певні традиції святкування, що відрізняються в різних регіонах України.
На Гуцульщині (сучасні регіони Івано-Франківської, Чернівецької та Закарпатської областей) Святвечір в давнину розпочинався дуже містично. Господар зі старшим сином або дружиною брали хліб, ложку меду, кутю, ладан і свічку й обходили свою домівку тричі за сонцем. Після обряду обсипали територію довкола дому маком, а біля порога клали часник і сокиру. Це робилося для того, щоб вберегти будинок від злих духів.
На Галичині (сучасні регіони Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей) перед Святим вечором у дім заносили плуг або ярмо. Вважалося, що вони принесуть сім’ї щастя.
А в деяких районах Львівщини й досі плетуть солом’яних павуків і підвішують над входом або перед іконою. Вважалося: якщо жінка не має дітей, то вона має постояти під цими павучками. Тоді наступного року діти обов’язково з’являться.
На Поліссі в давнину напередодні Святвечора діти обв’язували соломою стовбури груші, які вважалися символом садовини. Містичним звичаєм, який зберігся на Поліссі по сьогодні, є обряд з часником – його ставлять на краях столу, щоб не пускав злих духів до сім’ї й оберігав протягом року.
На Буковині (західна частина Чернівецької області) за стіл сідають дуже рано, щоб після Святої вечері діти не боялись ходити колядувати. Колядування тут триває 3 дні – з 6 по 8 січня. Перед вечерею господар просить у молитві те, чого не вистачає сім’ї. А тарілку з-під першої страви, яку з’їли, колись перевертали, щоб квочки добре несли яйця. А коли святкову свічку задували, слідкували, куди пошириться дим. Якщо вгору – то рік буде щедрим, а якщо в бік дверей, то варто чекати поповнення або гостей в новому році.
На Поділлі вечеря починалася з того, що господар заносив до хати Дідуха або, як його ще тут звуть, Коляду. Солом’яний сніп, переважно житній, ставили в кутку біля ікони на покуття. На підлозі теж розсипали солому. Наступного ранку її разом із Дідухом виносили на вулицю і спалювали біля хати.
На Черкащині та Київщині кутю на покуть відносили жінки. Після цього обряду хазяйка дому підходила до своїх діток і трохи скубала їх за чубчики. Це робилося для того, щоб квочки неслись, а курчата були чубатими.
Закарпатський господар у ніч на Різдво виходить до себе у сад і «лякає» сокирою дерева, які цьогоріч не приносили гарного врожаю. Господар замахується сокирою над деревом і обіцяє зрубати його, якщо і надалі буде слабо родити. До речі, у віддалених селах Карпат, кажуть, ще й досі старожили у ніч Різдва або на ранок виходять з трембітами і їх гулом сповіщають про початок святкування Різдва.
На Півдні та Сході України досі збереглася традиція відносити святу вечерю своїм хрещеним. Зазвичай у кошику несуть трохи куті, калачі, цукерки. Ті, у свою чергу, дають діткам гроші й солодощі. Окрім того, раніше на Півдні України була ще й така різдвяна традиція: заможні люди відвідували притулки й робили подарунки бідним.
Єлизавета МАРТОВА.
Купуйте електронні версії наших нових видань
Що дає підписка на оновлення нашого сайту
Слідкуйте за нами в Facebook та Telegram
Також читати:
