Марія Федорівна і Микола Павлович МЕНДРУЛЯКИ з села Студене Піщанського району Вінницької області кілька років тому відзначили своє золоте весілля. Спільно живуть уже понад 50 років. Господині сімдесят, господар на кілька років старший. Все життя вони знали тільки землю, сапи, лопату, граблі та обробіток рослин, вирощування картоплі, овочів. А ще все життя утримували живність, серед якої завжди були корова, свині, птиця. В молоді роки у них були навіть вівці. З їхнього молока готували смачну бринзу, за якої покупці навіть записувалися в чергу. А з зістриженої і обробленої вовни (її чесали, прали, а потім пряли нитки) Марія Федорівна на ткацькому верстаті ткала вовняні строкаті з червоними трояндами на чорному тлі килими. Так заробляли гроші на сім’ю.
Все життя Марія Федорівна і Микола Павлович не покладаючи рук працюють. Спокій настає хіба що у великі свята, коли працювати грішно. Взимку, щоправда, більше вільного часу, але також відносно. Живність вимагає клопоту цілий рік.
Таким ось чином на пенсії живуть усі українські селяни. Адже пенсіонеру на 800-900 гривень (стільки отримує кожен з подружжя) сьогодні нереально забезпечити себе необхідним. Люди похилого віку багато коштів витрачають на придбання ліків, адже хвороби в цей період життя є практично у всіх. Тому, щоб були продукти на столі і можливість хоч якийсь гостинець дітям передати, доводиться не вилазити з хлівів і городів все своє свідоме життя. Хіба порівняти м’ясо з гастронома з м’ясом кабанчика, який вирощений на добрих кормах з власного городу, або курку, або домашнє яйце? А молоко, сир і вершки від своєї корівки – це не просто їжа, це ліки для організму! А те, чим зараз торгують в супермаркетах, – набір хімічних речовин. Тому діти хоч і забезпечені, але хочеться від мами з татом, з села … Мендруляки частину молока від своєї корови здають заготівельникам, решта йде на харчування. Свиней також здають на м’ясо, а й собі залишають, щоб зробити домашню ковбаску, закатати в банки тушонку.
Яке-ніяке господарство, а без тяглової сили не обійтися. Тому не уявляють свого життя Мендруляки без коня. Вся важка робота лежить на ньому. Зараз у них є Орлик, молодий і сильний жеребець. Поки ми вели неквапливу розмову з Марією Федорівною, Микола Павлович був на далеких городах. А коли в’їхав у двір на навантаженому возі, всі вухаті та хвостаті мешканці двору відразу пожвавішали. Біло-рудий кіт, тільки звільнилося місце на козлах воза, скочив на нього і ліг на теплих ватниках, збіглися собаки, прибігли дві кішки. Ну як же, адже господар двору приїхав! Орлик, оглядаючи очима гостей, пряв вухами. Таким конем можна замилуватися – огрядний, вгодований, чищений до блиску.
На все це господарство і дня не вистачає, щоб доглянути. А ось управляються пенсіонери, ні хвилини вільної немає. Якщо не в місті, то сидячи у дворі то горіхи чистять, то картоплю або цибулю перебирають. Дозріє виноград – треба сік робити або винце своє домашнє.
У місцевих сільських подвір’ях, як правило, є великий будинок і літня кухня. Але в просторій хаті мало хто з пенсіонерів живе. Більшість переселяються в літні кухні, а будинок стоїть порожній. Взимку, щоб обігріти його, не вистачить ресурсів. Цей регіон не газифікований, тому треба купувати вугілля (треба мінімум три тонни) або десяток кубометрів дров (з доставкою, нарізкою). І так живуть усі сільські пенсіонери. Приклад Марії Федорівни та Миколи Павловича Мендруляків, можна сказати, ще не найпоказовіший, ці люди ще мають сили, щоб невпинно трудитися. Але ж є старіші й зовсім слабкі та немічні.
Привітна господиня Марія Федорівна любить, щоб у них все було на столі. Особливо коли гості на порозі. Відразу пригощають тих, хто прийшов. Тому ось так, живучи на пенсії, їм ніколи подорожувати по світу, щоб помилуватися дивами інших країн. Вони все там же – на городах з сапками та граблями, в лісі і лугах з косами – заготовляють сіно для корів.
І вирощують не тільки картоплю і овочі, а й гарбуз, кормові буряки, кукурудзу, щоб годувати худобу та свиней. Весь урожай збирається, привозиться в двір тоннами. А потім, звичайно, уже і їм є чим харчуватися, і дітям в місто дати, і гостей почастувати. Ось таке життя на селі. Іншого, на жаль, наше суспільство запропонувати людям похилого віку – нашим батькам і матерям не може. Але, незважаючи на все, ці люди життєрадісні, гостинні, оптимістичні. Спілкуватися з такими – одне задоволення. Від них передається жива енергія, яка є і в цій землі, і воді, і небі над головою.
Віра ТИХОНОВА.
Вінницька обл.
Фото автора.
Купуйте електронні версії наших нових видань
Що дає підписка на оновлення нашого сайту
Слідкуйте за нами в Facebook та Telegram
Також читати:
- Минуле, сьогодення і майбутнє у новорічних листівках
- Мотанка – лялька-оберіг, яка передається з покоління в покоління
- Невістка – не чужа кістка
- Життєві історії. Квіткарка Ліда
