Воскові краплі важко падали на підлогу. На білому, очищеному перед святом мармурі, розпласталися тьмяні плями з воску, обводячи повільним хороводом свічник з тремтячими вогнями.
Галина погасила свічки, прибрала огарки в ящик, обвела чіпким поглядом храм. Звично насолоджувалася передсвятковим блиском, зітхнула і, повернувшись до ікони Богоматері, освятила себе хрестом. «Свято яке завтра! Чудовий… Дивом осені рабу твоєму…», — ледь чутно прошепотіла, схиливши голову знову схрестилася. Вхідні двері тихо скрипіли, пролунали голоси тих, хто увійшов, і жінка поспішила назустріч відвідувачам.
Святвечір
«Добре на сьогодні, — Льоха відклав шпатель, стряхнув з волосся білий пил, випрямив спину. — Увечері в церкву зібралися, служба там буде, воду присвятити, то, сьо…».
Женька зігнув кут роздрукованого пакета з цементом, глузливо хмикнув: «Виявляється, ти віруючий. Не знав».
Напарник роздратовано махнув великою рукою, витягнув з кишені сигарети. «Набридли ці баби! Що дружина, що свекруха… Щороку одне й те саме: воду освячувати, воду освячувати! Тягають до храму п’ятилітрові пляшки. Як до колодязя ходять. І спробуй не йти з ними — з’їдять, мовляв, не допоміг. Пляшки з водою важкі, хоч і зі святою».
Женька засміявся, розправив куртку, неквапливо дістав шарф. «Ще скажи, що і в прорубь завтра пірнати підеш, — дражнив товариша. — Щоб вже всю святість на себе взяти».
«Піду!» — несподівано серйозно сказав Леха. — Я, брате, в прорубі з дитинства купаюся. Це батько мене привчив. Він у мене до свят був мисливцем. Січень найбільше любив, називав його «світлим» місяцем. Тут, мовляв, і Різдво, і Хрещення. Я з ним згоден щодо січня. Весь він — зі свят складається…».
Женька не слухав напарника. Набриднувши, почав швидко одягатися, обмотав шарф навколо шиї, кивнув Лехе: «До завтра! Дивись, не простирадло в прорубі-то. Роботи багато, один не впораюся».
Повернувся до дверей і почув за спиною Льохіна голос: «Зачекай, куди летиш? Разом вийдемо! — широкими кроками наздогнав Женьку, сильно поплескав по плечу. — Ходімо завтра разом на річку. Купатися чи ні — сам вирішуєш. Зате подивися, у нас, я тобі кажу, на Хрещення тут краса. Отець влаштовує справжнє свято біля річки — там тобі і пісні, і танці, і гарячий чай, і млинці, і до млинців».
Женька косо подивився на тверду закорузлу руку друга, яка міцно тримала його за плече, і посміхнувся: «А ходімо! Раз вже і «до млинців» буде…».
Неулюблений місяць
Женька не любив січень. У січні він народився, якраз під Різдво. «Ти прямо як Христос, — сказала йому одного разу няня в дитячому будинку. — Була б мама, на Хрещення тебе хрестити знесла. Щоб все було за Біблією».
Няня та була товстою, з м’якими руками, що пахли хлоркою, зовсім не зла, просто дурна. Вона часто говорила, що своїх дітей їй «Бог не дав», гладила стрижені верхівки і жалюгідно при цьому ридала. Діти любили її, тому що вона часто роздавала частування — пиріжки або печиво, або цукерки.
Того дня Женька відчув ненависть до няні такої сили, що в роті стало гірко. Він тоді був застуджений, і на прогулянку разом з іншими його не взяли. Женька, встромившись чолом у скло, нігтем подряпав на замерзлому вікні вантажівку, і тут товстушка, яка з’явилася за спиною, сказала йому, що він «як Христос». Справа була напередодні дня народження Женькіного, тобто довелося у неї «до слова».
Той день народження був останнім, який Женька зустрів у дитячому будинку. Потім його перевели в інтернат, який знаходився на іншому краю області, в приморському місті. У інтернаті в їхньому класі були шефи. Вони приїжджали на свята, привозили іграшки та всілякі смачні речі. Приїжджали завжди одні й ті ж. Три тітки з добрими усміхненими обличчями і маленький плюгавий чоловік. Чоловік завжди ходив ззаду і тягнув сумки з подарунками.
Шефи приїжджали і вітали іменинників. Раз на місяць вони привозили частування, як завжди, і подарунки для тих, чиї дні народження припадали на цей місяць. Хлопці зрушували столи в класі, потім всі сідали навколо, і починалося свято. Іменинників привітали і вихователька, і шефи, і однокласники. Бажали, як годиться, щастя і здоров’я, а ще — знайти маму і тата. Це — заповітне бажання було у всіх них — знайти сім’ю та батьків.
Деяким пощастило. Їх усиновлювали, забирали в сім’ї. Або з’являлися рідні батьки, зазвичай одні мами. Женька заздрив і тим, і іншим. Жахливо заздрив, очі ставали гарячими від сліз, губи почали стрибати від величезного бажання назвати когось мамою і цього когось обійняти. У такі хвилини почала пекти родимка. Воно ставало розпухлим, червоним, Женька намагався його приховати, забивався в кут, а щоку горіло… горіло…
«Коли мама тобою ходила, дуже злякалася, видно, і рукою прикрила обличчя. Ось її рука на тобі і віддрукувалася. Так буває, — говорила Женьці давня товстушка-няня. — Ти на неї не серчай. Не від хорошого життя, піди, від сина рідного відмовилася». Це няня вже влітку говорила, коли за Женькою приїхали з інтернату, і він, розмазуючи по обличчю сльози, збирав свої нечисленні речі.
Він плакав від страху перед невідомим, від того, що не хотів йти від товстої няні, і ще трохи — від болю. Дуже сильно горіла тоді на його щоці родимка — п’ять тонких, складених разом пальців.
Родимка
Галю налякав батько. Він увірвався в кімнату зі звіриним гарчанням і стиснутими кулаками. Очі налилися кров’ю, слова вилітали разом зі слиною. Мати намагалася його утримати, а Галя перелякано притиснула руку до обличчя, захищаючись від удару. Батько — білий від гніву — вдарив кулаком по столу, чашки задзвенівши, впали на підлогу, стільниця розкололася. Мати чіплялася за його руки, щось кажучи швидко і незв’язно.
Батько завмер, повільно обвів поглядом всю округлу фігуру Галини. «Принесеш в будинок покидька, вб’ю! І тебе! І його!» — сказав він, хрипло, важко дихаючи. Він втупився червоними очима в очі дочки, процідив через стиснуті зуби брудну лайку, розвернувся і вийшов, грюкнувши дверима так, що затремтіли стіни.
Наступного дня мати відвезла Галю до сестри в місто. А через два тижні, вночі, Галя народила хлопчика — доношеного і міцного. Тільки нікому не потрібного.
Мати про все домовилася сама, Галя лише один раз побачила сина, в його перший же день. Побачила і закричала перелякано: на щоці у крихти темніла родимка — пальці крихітної долоні, що закриває обличчя від удару. «Ти батька тоді злякалася, за обличчя схопилася, ось у дитини слід і віддрукувався. Так буває, — мати це їй пізніше пояснила, коли папери були підписані, вони з Галею під’їжджали до будинку, а немовля залишилося на державному забезпеченні. — Ти за нього не хвилюйся.
Усиновлять хороші люди, які мають достаток. Що б ти йому дав? Без чоловіка, без грошей, сама — пігалиця. Одна ганьба була б, та й все».
Про покинутого сина Галя довго не згадувала. Закінчала технікум, вийшла заміж, і все б у неї налагодилося, але з дітьми ніяк не виходило. «Безплідна ти чи що?» — з досадою запитав чоловік, коли вони зробили десяту річницю, а дитиною так і не обзавелися. Ось тут Галя і згадала про сина. «Як це безплідна…» — почала і відразу ж порізалася, зрозумівши, що розповісти чоловікові нічого не зможе. Розповідати, втім, незабаром стало нікому. Чоловік заявив, що полюбив іншу, оформив розлучення, і, через короткий час, в його новому будинку прозвучали дитячі голоси.
А Галя так і залишалася одна. На той час вона вже зрозуміла, що безпліддя було її покаранням, ходила до церкви і довго стояла перед іконою Богоматері. Про померлого чоловіка вона не сумувала, але з кожним днем все сильніше стискала серце чорна туга за крихітним хлопчиком, якого вона кинула в пологовому будинку.
Одного разу Галя не витримала. Поїхала в пологовий будинок, плакала, просила, вимолила адресу дитячого будинку, в який помчала тут же. Сина там вже давно не було, куди його перевели, завідувачка відмовилася сказати, кинувши Галю крижаним поглядом. У коридорі до неї підійшла стара, товста няня, що пахне хлором, і назвала місто на березі моря, куди колись відвезли хлопчика. «Давно було, вважай, років вісім тому, — сказала няня. — Але ти не втрачай віри. Ти шукай сина. Він дуже хотів, щоб мама його знайшла…».
З Хрещенням Господнім!
Женька не повірив товаришу, але наступного ранку біля річки насправді було весело. Від храму, що стоїть на пагорбі, спустився батюшка в супроводі служниців. Блискучий золотом хрест він опустив у висічену в льоду прорубь, вимовив молитву, і перші купальщики з гиканням кинулися в крижану воду.
«Ти будеш пірнати? — почервонілий Льоха накинув рушник на мокрі плечі. — Ні? Ну добре, почекай, зараз одягнуся, ми за Хрещення злегка підмахнемо».
Женька, посміхаючись, озирнувся навколо. Він ніколи не відчував на душі такої легкості, як сьогодні, і подумки зрадів, що не відмовився працювати разом з Льохою, коли той запропонував на пару «обрізати» новобудову свого односельця: «Від міста селище — всього-нічого, на маршрутці можна доїхати. Чоловік не жадібний, в грошах не образить. А ти ж по цій справі закінчив ПТУ, так що вміння є. Все одно сидиш взимку без роботи…».
«Ось ти де!» — Леха, вже одягнений, вискочив з теплого намету, потягнув товариша до яскравих павільйонів. — Млинці тут смачні, при храмі печуть. Почнеш їсти — за вуха не відтягнеш! Нам з грибами», — звернувся до жінки в темній сукні, що стояла біля столу. Та кивнула, посміхнувшись, підняла кришку каструлі, від якої йшов густий пар. «Зі святом!
З Хрещенням Господнім!» — посунула пластикову тарілку з ароматною рум’яною гіркою, підняла світлі очі на Женьку. Він впився зубами в гаряче частування і не побачив, як жінка зблідла, як кинула навколо пошуковий погляд, як торкнулася рукою свого обличчя, ніби це не у нього, а у неї на щоці горіла вічна позначка.
«Сину…, — тихо вимовила, але Женька почув. — Сину… Здійснилося… Диво…».
Вона зовсім не швидко, як у уповільненій зйомці, опускалася на землю. Вона падала повільно, але Женька все одно мало не запізнився, лише в останню мить встиг і підхопив її на руки, не давши доторкнутися до білого снігу. Він був блідий, на щоці горіла темна пляма, але тремтіння в руках зовсім зникло, коли він притиснув до себе, тримаючи з усіх сил… свою маму.
Марина ЛИТВИНОВА.
Колаж Тетяни ПЕТРОВОЇ.
Інші життєві історії: Імбир — чудо-продукт і універсальний препарат і Життєві історії: хресний охоронець.
Також читати:
