Безцінна земля України

0
180
Бесценная земля Украины

Читати російською мовою

Колись відомий поет стверджував: «Я знаю – місто буде, я знаю – саду цвісти!». Так от, цю мрію через багато років втілив у реальність в окремо взятому куточку України (а конкретно – в селі Іверському, Олександрівського району Донецької області) Олег Вікторович НОСИК, агроном за професією, романтик і майстер на всі руки – за покликанням. На місці зарослої очеретом заплави безіменної річечки і сільського звалища він за неповних 10 років виростив прекрасний сад і облаштував куточок відпочинку, куди місцеві жителі водять своїх діточок і онуків на екскурсію.

Народився я 16 листопада 1960 року на Харківщині в Чугуївському районі, а все дитинство пройшло в мальовничому селищі Старий Салтів. Цей населений пункт знаходиться біля водосховища, до берегів якого підходять по одну сторону дубовий ліс, а по другу – сосновий. Вільний час з однолітками любив ловити рибу, раків. В грибний сезон збирання грибів було і приємним відпочинком, і приносило користь у вигляді консервованих жарених опеньків, які мама вміла готувати неперевершено.

Був у нас і невеликий садочок, але обмеженість площі в тісному селищі не давала можливості посадити ту кількість плодових рослин, які б хотілось мати в той час. Я і мама дуже любимо їсти фрукти і овочі, а сестра та тато до них були зовсім байдужими.

Перед закінченням школи потрібно було зробити вибір майбутньої професії – вищого навчального закладу. На першому місці була професія будівельника. Будівництво мені подобалось увесь час – батьки зводили будинок, потім і сам повинен був забезпечити дах вже своїм дітям. Але життя склалось зовсім по-іншому. За два місяці до отримання атестату зрілості прийшов в гості мій товариш, який вже вчився в сільськогосподарському інституті на факультеті захисту рослин. Він дуже цікаво розповів про свою майбутню професію – тут вчать все про рослини, комах, бур’яни, гриби, якими методами рослини лікувати. Валера, так звали мого товариша дитинства, був джерелом інформації, на основі якої я прийняв рішення подати документи до Харківського сільгоспінституту на факультет захисту рослин. В інститут я поступив і в 1983 році закінчив з дипломом вченого агронома захисту рослин.

Потім, як і в багатьох юнаків того часу, була служба в армії, після повернення з якої в 1984 році я почав працювати головним агрономом на сортонасіннєвому заводі Олександрівського району. Після двох років праці на підприємстві мені запропонували посаду начальника Олександрівської районної станції захисту рослин. Дев’ять років свого життя я віддав цій цікавій і відповідальній роботі.

1997 рік став для мене, переломним, коли в Україні (в тому числі й на Донеччині) почала свою діяльність американська фірма Каргілл, яка спеціалізувалася на вирощуванні соняшнику першого покоління F1. Після співбесіди і участі в конкурсі, мене прийняли туди на роботу агрономом. Потім було піврічне стажування в Аргентині, де довелось опанувати іспанську мову. А головне, я побачив, як працюють і ставляться до землі місцеві фермери. Багато чого довелось переглянути у власних поглядах і переосмислити. Звідси повернувся вже з певним багажем знань і навичок.

З 2005 року почав працювати у фірмі Байєр. І знов стажування, цього разу у Південній Африці. Англійську, навчений гірким аргентинським досвідом, коли мову опановував у процесі роботи, вивчив заздалегідь. Там приймав участь у польових дослідженнях, вчився, як одержувати високоякісне сортове насіння сільськогосподарських культур у різних кліматичних умовах.

В подальшому, завдяки роботі в іноземних компаніях, я мав можливість побачити побут та життя європейських країн, їх відношення до землі. Сама по собі земля може бути звалищем непотребу, а може бути не тільки прикрасою, а й давати великі врожаї. Наші чорноземи, при господарському ставленні – це довготривале, невичерпне джерело продуктів харчування.

В мене завжди було бажання мати садок, в якому росте стільки дерев, щоб можна було в достатку мати всі можливі в нашому регіоні фрукти. В 2011 році сталось так, що в селі, де розташована моя дача, утворилась запущена територія, на якій були розвалені будівлі та купи сміття. Господарів цього двора не стало і Іверська сільська рада передала цю територію мені в користування.

Це виглядало так. Смітник на перший погляд. Але, коли починаєш якийсь проект, то важливо бачити кінцеву мету, якої ти прагнеш досягти. Поставлену мету я чітко уявляв. Потім цю територію прибрав від сміття.

Впорядкувавши ділянку, посадив тут садок – яблуні, сливи, персик та черешні. Під кожне дерево в посадкову ямку потрібно було завозити ґрунт, перегній, добрива, аби дерева могли нормально рости. На розвиток персиків і черешень вплинула близькість холодного вологого лугу, тому вони загинули, кліматичні умови не підійшли для цих культур. На сьогоднішній день в садку можуть рости з плодових тільки яблуні, груші та сливи. Спекотне літо спалює чорну смородину, її насаджував декілька років, але все марно.

Сьогодні це виглядає так (див. фото).

Далі ця ділянка переходила в схил і зарості очерету, які були заповнені різноманітним сміттям, яке протягом декількох років я вивозив, аби мати змогу вирощувати городину. Далі взявся закладати тераси, які наразі засаджені деревами. Пам’ятаючи практику німців Аргентини, періодично робив фото, щоб потім можна було бачити, як змінюється територія, в яку ти вкладаєш свою душу. Внизу фото динаміки розвитку території – що було в 2012 році і тепер, у 2020-му.

В подальшому ми з дружиною приватизували 0,5 га заболоченого лугу, на якому росте тільки очерет. Для осушення цієї території я продовжував робити тераси і засаджувати плодовими деревами. На фото видно карликові молоді саджанці, вибрав карликові тому, що в них неглибока коренева система і вони не вимокнуть при проникненні до високих ´рунтових вод. Це тільки початок задуму.

Навкруги по периметру посадив верби, берези, на другій стороні терас планую висадити саджанці яблунь уже зі свого розсадника. Всі насадження і роботи проводяться на приватизованій землі.

Сьогодні це територія, на яку приходять люди, щоб помилуватись красою того місця, де декілька років був очерет і сміття. Одні з моїх гостей сказали так: «Тобі треба жити 200 років, щоб втілити всі задуми».

Людина не може жити вічно, але хочеться після себе залишити позитивний слід. Якщо все вдасться, то це буде міні-Софіївський парк, як в Умані. В результаті очищення природних джерел утворилась водойма, з неї п’ють воду дикі фазани, ластівки, прилітають дикі качки. Голова сільської ради В. А. Скиба підтримує морально мої дії. Ще є територія для осушення.

По роботі багато подорожую Україною, бачу, що нам є над чим працювати, щоб залишити цю територію наступним поколінням чистою та охайною. Те, що я роблю на своїй землі, на мою думку і моїх знайомих, повинно бути прикладом для людей.

Але в січні цього року мене повідомили з Олександрівської прокуратури про… кримінальне провадження стосовно безгосподарського ставлення до землі. Мені інкримінують те, що я не поміняв цільового призначення землі: змінювати болото на щось інше в мене думка не виникала. За поясненням співробітників прокуратури, мене можуть засудити за скоєння кримінального правопорушення. За ці місяці звертався тричі з проханням розібратись у справі до Генеральної прокуратури України і кожного разу отримував відписки. А 30 квітня за постановою суду, не дивлячись на карантин, слідчими Олександрівської поліції було проведено огляд ділянки, заміри водойми, яка знаходиться на заболоченій місцевості. Троє співробітників поліції, один з автоматом, водили мене селом, щоб провести слідчі дії. Обурені люди пропонували зібрати підписи на мою підтримку.

Отакої: «Любіть свою землю, турбуйтесь про неї і впорядковуйте – 
і до вас можуть прийти гості з поліції!» Подивилися б на цей жах знайомі фермери з Аргентини, Південної Африки та інших країн, де мені довелось побувати і за прикладом яких я хочу створити щось подібне у себе на батьківщині.

Олег НОСИК,
агроном з захисту рослин.
смт Олександрівка Донецької обл.

Купуйте електронні версії наших нових видань

Що дає підписка на оновлення нашого сайту

Слідкуйте за нами в Facebook та Telegram

Також читати: