Хата у нас була старенька, маленька, як батьки казали, «мазанка». Ліпили в тридцяті роки, із чого було: трава, тирса, глина, пісок, конячий гній та якась дранка. Робили саман, а потім з нього викладали будову. Зі стелі звисають балки. В хаті тепло, чисто. Батько перед від’їздом потурбувався, привіз вугілля з дровами. Сьогодні Святий вечір, діти носять вечерю тільки до родичів. Я ще маленька і дороги до хрещеної матері сама не знаю, а відвести нікому. Тато на Півночі, без нього сумно, хоча в хаті прибрано по-святковому, на вікнах новенькі фіраночки, які мати вив’язала крючечком з білих ниточок, а на ікону одягла вишитого красивого рушника.
Дивлячись на мої сумні очі, в яких застигли сльози, мати накладає в глибоку тарілку ложку каші, додає туди узвару, зав’язує в хустину і каже:
– Давай я сяду на покуті, а ти мені вечерю принесеш.
– А що мені треба робити?
– Ти виходь у коридор, стукай у двері й кажи: «Мамо, тато вам вечерю прислали!».
Сльози миттю висохли на моїх очах. Я зробила, як сказала мати. Вона ще доклала в тарілку каші, налила в кружку узвару і ми, веселі, сіли з нею вечеряти. Далі мати дала мені цукерки (мабуть, ще ті, якими мене в школі пригостили діти), потім витягла з шухляди нові вив’язані штаненята й такого ж кольору шапку з шарфом. Яка я була щаслива! Чи багато дитині треба для щастя?
– Чому я не бачила, як ти в’язала ці речі?
– Тому що, коли ми були у тітки Насті, їх тобі подарували дівчатка і наказали дочекатись Святвечора. Це вони вив’язали такі красиві речі. Бачиш, які у тебе дбайливі двоюрідні сестри.
На другий день, рано-вранці, ще коли було темно, ми пішли з матусею до Божого храму. Добре, що вона мені про це не сказала звечора, а то я, мабуть, не спала б цілу ніч. Надворі було морозно, красиво. Засніжена дорога, якою вже хтось проїхав саньми, була ще не протоптана, і ми йшли з матусею, залишаючи сліди. Я була взута у валянки з калошами, які мені зосталися від двоюрідного братика Вітька. У нових штанцях та шапці з шарфом мені було дуже тепло і радісно-радісно.
– Це, мабуть, Пилип поїхав розвозити хліб до магазинів, – сказала мати.
– А коли ж його спекли, що він уже розвозить?
Вночі пекарня не спить, там працюють люди, щоб зранку в магазинах був свіжий хліб, – відповіла матуся.
Коли ми підійшли до Свято-Миколаївського храму, мати пояснила, що тут мене хрестила тітка Фрося, і вона моя хрещена мати.
– А чому я не пам’ятаю цього?
– Тобі на той час було лише півтора роки. Ти була дуже маленька, тому й не пам’ятаєш. Перехрестися перед тим, як зайти до двору церкви.
Яка ж вона була красива, ця церква! Ззовні її прикрашала величезна золота баня, яку я побачила ще здалеку, була схожа на маленьке сонечко. Всередині церкви було тепло, горіли свічки, стіни були розмальовані малюнками, як мати потім пояснила, іконами. З найбільшої ікони на мене дивився сивий дідусь, і мені здалося, що він був такий знайомий. Це був Микола Чудотворець. Коли заспівав церковний хор, для мене – дитини, яка тільки іноді чула радіо, це було щось неперевершене! Чарівний і воістину божественний спів підіймав мою душу до небес. Я стояла мовчки і, коли хрестилась мати, теж повторювала за нею. У голові було стільки запитань, що я не знаю, як витримала всю службу. Я добре пам’ятала материні слова:
– Коли в храмі йде служба, розмовляти не треба!
Та й як можна було розмовляти? Цар-батюшка, як я його називала у своїх думках, дав мені маленьку ложку узвару з якоюсь ягідкою. Це було так смачно! Тіточка налила у скляночку водички, та ще й вклала в руку проскурочку. Коли ми вийшли на подвір’я церкви, якісь матусині знайомі пригощали мене солодощами і дивувались:
– Оце вже така красуня виросла? Мамчина помічниця. Горпешка, ви добрі люди. Хай вам допомагає сам Господь. Сьомка пише? Забере вас до себе?
Мати щось відповідала, а я їла солодощі, якими мене пригостили.
Після храму ми зайшли у гості до материної невістки, тітки Шури, в якої було троє діточок, а чоловіка було вбито ворожим снарядом, коли він у роки війни вів свій паровоз по залізничній магістралі. Вона так само, як і ми, жила у старенькій мазанці. Дівчатка вже ходили до середніх класів, а Вітько – до першого. Вони подарували мені хімічний олівець, зошит, а тітка Шура – дитячу стареньку книжечку, де було багато малюнків.
– А це навіщо, хто її буде читати? Я ж не вмію, – сказала мати.
– Нічого, нехай перемальовує букви, а по картинках буде щось розказувати.
– Оце так день! Оце так свято! Стільки подарунків! Як добре, що в мене багато рідні. Мати сказала, що в мене одинадцять двоюрідних сестер і братів. Яка я багата та ще й щаслива!
Надія ОСТАНІНА.
м. Покровськ Донецької обл.
Купуйте електронні версії наших нових видань
Що дає підписка на оновлення нашого сайту
Слідкуйте за нами в Facebook та Telegram
Також читати:
